Тут все трохи тонкіше.
Потреба в айфоні і справді нав’язана маркетологами, але потреба виділятися серед натовпу, якою вони вдало маніпулюють — вже базова.

Потреба в дорогій косметиці — маркетинг, але потреба знайти відповідного партнера для розмноження — базис.

Ясно, що якщо у всіх будуть айфони, з’явиться якась інша потреба, яку доведеться задовольняти за рахунок чогось іншого, наприклад неприємної роботи з дев’яти до шести.
У статті йде мова про те, що сучасна ситуація дає змогу задовольнити певні базисні потреби, на кшталт статусності, відчуття себе корисним і самовираження не за рахунок споживання благ, як нас вчать маркетологи, а за рахунок їх створення.

Відповідно потреби задовольняються не за рахунок чогось, а навпаки, генеруючи корисність для інших. На цьому парадоксі і ґрунтується феномен опен-сорсу, який за інших умов існувати би просто не міг.

Скандинавська модель тримається на гігантських корпораціях, які оплачують пристойне життя доста невеликим, замкнутим соціумам на самому краю світу. Їх мало, за рахунок географічного розташування і природніх ресурсів вони багаті. Саме тому і можуть собі дозволити експерименти з соціалізмом, безумовним доходом і чим завгодно іще.

В Китаї, наприклад, безумовний дохід відразу приб’є економіку, бо абсолютна більшість працівників на тамтешніх заводах працюють саме заради цього, базового заробітку, щоб не померти з голоду і мати де жити і що вдягнути.

А разом з Китаєм полетить у прірву і вся ця ваша скандинавська модель — кросівки шити буде нікому :)

Шелдон з Леонардом, якщо я не помиляюся — космологи. Вони ні процесорів не роблять, ні ракети не вдосконалюють :) Це задача інженерів.

Але мова, знову ж таки, не про це. А про те, що замовником прогресу замість тоталітарних держав стали прості люди з простими потребами. Бозони, не розкручені в новинах, їм зазвичай до лампочки. А от фейсбук — це вєщь!

Мова не про теоретичну фізику, а про практичні результати. У двадцятому столітті фізика нам дала ядерну зброю (можливість знищити все живе на планеті) і польоти в космос (можливість з цієї планети вирватися).

Що вона нам дала у двадцять першому? Сходу я можу згадати тільки синій діод, та й той використовується в основному в індустрії розваг. Нічого навіть близько порівнюваного з інтернетом і соціальними мережами. Чи я щось втикаю?

І це шикарний приклад експлуатації засобів Хакслі. Більше фанатів, більша підтримка, більші бюджети для космологів.

Вчені тепер повинні бути ще і шоуменами, бо, будьмо чесними, окрім розваги, те, чим вони займаються, теперішньому поколінню людей не світить практично нічим.

Будь-яке об’єднання людей передбачає обмеження прав учасників заради спільних інтересів. Натомість учасники отримують якісь плюшки, неможливі при роздільному існуванні. Питання тільки у співвідношенні плюшок до обмежень.

Хакслі дає особисті плюшки, експлуатуючи егоїзм і центр задоволення, Оруел натомість більше напирає на обмеження, експлуатуючи стадний інстинкт і центр страху.

Але мова навіть не про це, а про цілі, які перед собою ставить сама система, незалежно від того, тоталітарна вона чи плюралістична аж до анархічних ноток. Це для даної теми не дуже важливо.